кий! А тоді… тоді побачиш, що полекшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч!
Прийдеволя мовчки поклонився і пішов.
Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючися надати свому лицю спокійний вираз, хоч очевидно і сам був до глибини зворушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним в цілій своїй велитній поставі.
— Ну, ви бачили нашу роботу?
— Бачив.
— І щож на все те скажете?
Бенедьо звісив голову, мов хотів зібрати до купи розсипані думки.
— З усього бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоч сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.
— Відки взялося? Е, се довга історія, котра — зрештою, і не належить до річи.
— А опісля, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?
— Ми сіємо, а чи сімя зародить у троє чи в десятеро, сього не знаємо!
— А опісля… ще одно… (Бенедьо запинався в мові) Чи подумали ви…
— Над чим?
— Над тим, що саме найголовнійше…
— Ну?
— Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?…
Андрусь пильно глянув на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом.
— Ха, ха, ха, — користь! А конче мусить бути користь?
— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться і розважно робиться, то треба й погадати, чи і для кого буде з того користь?
