слідньою натугою всеї своєї сили виважити їх, коли нагло двері отворилися і з них вилетіла, мов громова куля — Варка. Але вже не кричала… Я пізнав її по одежі, бо її лиця зразу не добачив в сумерці. І вона мене не бачила, тільки — вилетівши з дверей канцелярії, погнала навпростець через горбки накиданої глини, поміж кошари та ями. Я за нею. „Варко, — кричу, — Варко, що тобі таке, що з тобою сталося, — на милість божу, стій, обізвися!“ Стала на хвилю, озирнулася — і аж тут побачив я, що ціла її голова була чорна, мов вуголь — замазана кипячкою, а довгі її коси були обтяті. „Господи Боже, Варко, — кричу я, підбігаючи ід ній близче, — що се за нещастя з тобою?“ Але вона, скоро пізнала мене, зараз відвернулася і мов сполошена погнала далі на осліп, розбиваючися о стовпки корб, що були над ямами. Я, що духу в мені, жену за нею, аж нараз один страшний крик, одна мить, і Варка тут перед моїми очима щезла, мов сонний привид — скочила в отворену яму!… Я надбіг, став — тільки глухо задудніло, як вона в середині, розбиваючись о цямриння, вкінці бовтнула у воду. Тай по всьому. Що вже зо мною далі діялося — не тямлю. Я отямився аж нині з полудня, і коли спитав за Варкою, мені сказали, що її (на мій крик!) витягли з ями і вже й поховали. Значиться, все пропало! І ніхто не скаже, що вони з нею зробили в тій страшній ночі. Зїли, нелюди, мою Варку живу, — вбили моє щастя!… Побратими мої дорогі, — перед Богом святим і вами жалуюся на своє нещастя, — радьте, вчіть, що маю робити, а тільки чекати не кажіть!…
Глибоко вразило всіх оповідання Прийдеволі, хоч усі вже й уперед знали з неясних слухів, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всіх лицях видко було підчас оповідання всі переходи почуття від неспокою до найвищої трівоги і розпуки, так само, як усі ті переходи малювалися на лиці оповідача. А коли Прийдеволя замовк і, заламуючи руки, став серед хати, мов німий свідок великого про-
