Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/88

а далі гадаю собі: агій, та чого я тут калатаю, чень же тут її нема? Може вона вже красно дома, чекає на мене… Біжу до дому — нема. Біжу знов вулицями, забіг по всіх знайомих, по всіх шинках, де ми, часом з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо, або селедця купити — нема. Всіх питаю, чи не видів хто Варки — ніхто не видів. Як камінь у воду, пропала Варка. Лечу я знов під канцелярію, так мене щось і тягне туди, гадаю по дорозі: висаджу двері, а мушу дізнатися, що з нею сталося, де вона. Але скоро я там — десь враз і вся смілість пропала. Став, дивлюся: у вікнах блищиться, але вікна позаслонювані, не видко нічого, тільки тіні якісь мелькають. Ні, гадаю собі, вона тут мусить бути, тут мусить бути, бо деж би инде була? А тут знов і сам собі не вірю, бо щож вона тут робила би? Прийшла мені на думку історія з жидиком Блютіґлем, — я весь задрожав, одеревів. І що вже вмовляю в себе, що се все байка, жарт, пустота, — ні, щось немов рукою держить мене під вікном тої проклятої канцелярії. Не піду вже нікуди, гадаю собі — буду тут ждати, доки світло не погасне, — ні, прожду й до рана. Сів я на якусь бочку під самою стіною просто вікна, сиджу, — а тут мною аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку ріпники хриплими голосами пісні доспівують, там знов пси гавкають, зпід Діла, від церкви долітає, мов зойк конаючого, сторожеве „осторожно з огнем!“ Аж ось чую, в канцелярії якийсь регіт, зашваркотіли Жиди, пізнав я голос Блютіґля, голос наставника. Далі загепалося щось, немов о стіни розбивається, — знов регіт, знов шваркіт — і тиша. Господи, кождий голосок різав мене в саме серце, мов острий ніж… Я так і задубів з вухом приложеним до стіни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярії, тільки на одну хвилиночку, — але крик той поразив мене мов грім, уколов, мов жало гадини. Я відразу зірвався на рівні ноги — то був Варчин крик. І ледви я надумався, що тут робити, ледви підбіг до дверей, щоб з по-