Бенедьо і велит подали собі руки.
— Як вас маємо звати? — спитав велит.
— Бенедьо Синиця.
— А я називаюся Андрусь Басараб, а онто мій брат Сень, а отеє наш „карбовий“ Деркач, а отсей старий дідусь, то побратим Стасюра, а отой парубок, то побратим Прийдеволя, а онто також наші побратими, — ну, а ваш ґазда також…
— Ви певно всі з одного села, що побратимаєтеся, — сказав Бенедьо, дивуючись зрештою, що старі чоловіки побратималися з молодими, бо по селах звичай, що тільки ровесники побратимаються між собою.
— Ні, ми не з одного села, відповів Басараб, — а так, побратимаємося в иншім способі. Зрештою, сідайте, будете видіти. А як би вам схотілося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.
Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Він сів, не кажучи нічого і чекаючи, що то з того буде.
— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до „карбового“, пора нам узятися до свого. Де твої палиці?
— Зараз тут будуть, — відповів Деркач, вибіг до сіней і вніс відтам цілий оберемок тонких ліскових палиць, звязаних ужевкою до купи. На кождій палиці видко було більші або менші карби, один попри однім, так як се роблять хлопці, що пасуть гуси і на паличці значать собі карбами, скільки у котрого гусят.
— Закарбуй на Лєона те, що повідав Синиця, — сказав далі Басараб. В хаті міжтим зробилася тиша. Всі посідали, де хто міг, і гляділи на Деркача, котрий сів собі на припічку, положив палиці коло себе, виняв зза ременя ніж і, видобувши одну палицю, витяв на ній ще один карб до богато других давнійших.
— Готово, — сказав Деркач, сповнивши се і встромивши палицю знов у звязок.
