Бенедьо нераз у важких хвилях задумувався над долею робітника. З роду утлий і хоровитий, він дуже був вразливий на всякий, хоч і чужий біль, на всяку кривду та неправду. Зганьбить майстер челядника не по правді, урве касієр робітникови кільканацять центів з платні, нажене будівничий чоловіка з роботи без причини або за яке вразне слово, — Бенедьови немов би хто ніж встромив в живе тіло. Він поблідне, зігнеться в дугу; лице, і без того сухе та довгобразе, ще більше протягнеться, і робить він свою роботу мовчки, але видно по ньому, що радшеб волів в землю запастися, ніж на таке дивитися. Ось в таких то хвилях задумувався Бенедьо над долею робітника. Кождий його окривдить, думалось йому, і добре є; ніхто йому за те ніщо не скаже. Ось будівничий зіпхнув чоловіка з муру, і налаяв що найпоганшими словами, ще й в потилицю натовк, і нагнав з роботи. А нехай но би той чоловік обернувся та хоч раз ударив будівничого в потилицю? Зараз би його і на поліцію, і в суд, і в Іванову хату. Але ті Бенедьові думки завсігди й зупинялися на тім суці, з котрого вийшли, на старім і твердім суці суспільної нерівности між людьми. І хоч нераз він повторяв, як повторяють міліони нашого люду: „се так не повинно бути“, — то прецінь ті слова не помагали йому розгадати круту загадку про причину тої нерівности і можности її усунути, але тільки немов обминали трудність.
От так було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповідань ріпників про погане бориславське життя. „Як же се так, думалось йому, що тільки тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другі тисячі раз-у-раз прибувають на такий самий празник? Самі собі псують. Правда, тим по селах ще гірше, бо хоч ніхто над ними не збиткується, ніхто їх так не обдирає, то за те голод. Господи, і як же помогти такій купі народа? Ніхто не в силі їм помогти!“
