видужав, — а як ви мене тепер наженете, то де я собі зароблю, хто мене прийме!
— А нехай тебе приймає, хто хоче, — мене то що обходить! Мені прецінь вільно приймати або не приймати на роботу кого мені подобається!
— Алеж бо я тут вже принятий, а що мене не було три тижні, то прецінь не моя вина. Я вже не кажу ніщо про те, що я болю витерпів, ані не жадаю ніщо за той час, хоч певно, що як би мені добрі люде не були допомогли, то був би враз із матірю загиб з голоду, — ну, але тепер чень же мені належиться тут робота!
— Га, га, га! Належиться! Адіть, як він собі виміркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти тут кождий день, кожду годину на моїй ласці робиш? Як я не схочу, тай тебе нема, — нажену тебе, тай іди тоді процесуй мене!
На таку мову Бенедьо не найшов уже ніякої відповіди. Він понурив голову і мовчав, але слова будівничого глибоко запали йому в душу. Правда, він і досі чував нераз такі слова, але ніколи досі вони так не вразили його, ніколи не визвали в його душі такого голосного почуття несправедливости та притиску. — „Не вжеж се правда?“ думалось йому. „Не вжеж робітник завсігди робить на його ласці? А коли робітник сяк-так жиє, то, значиться, також тільки з його ласки? А з чиєїж ласки мене скалічила підойма? А коли він раз-у-раз такий ласкавий на робітника, то чияж ласка вигоняє мене з зарібку на голодну смерть? Та ні, щось воно, бачу, не так! Чи будівничий держав мене досі при життю, про те я не знаю, але те знаю, що з його ласки я скалічений, слабий і без роботи!“
— Ну що, перервав його гадки будівничий, — чогож ти стоїш? Забирайся відси!
— Та я панови тут місця не застою, — заберуся. Лиш усе таки мені здається, що то не так повинно бути, як пан кажуть.
