Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/55

Цю сторінку схвалено

— Боже мій! — скрикнула Рифка, заламуючи руки, — докиж так будеш жити?

— Доки мені схочеться!

І з тими словами Ґотліб підійшов до вікна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, і в одній хвилі скочив вікном на двір. Рифка зірвалася, скрикнула, підбігла до вікна, але Ґотліба вже й сліду не було. Тільки високі лопухи в саді шелевіли, немов щось тихо між собою шепочучи.

В тій хвилі вбігла служниця, бліда і залякана, до покою обіч спальні і почала кричати: — Пані, пані!

Рифка живо отямилася і отворила двері.

— Пані, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонівши, мов грань.

— Та тепер. Мені здавалося, що пані кричали.

— То в твоїй дурній голові кричало, малпо якась! Марш до кухні! Чи я тобі не казала аж тоді приходити, коли тебе закличу?

— Але мені здавалося, що мене пані кличуть? — несміло закинула служниця.

— Марш до кухні, коли тобі кажу, — крикнула Рифка, — і нехай тобі на другий раз не здається нічого, розумієш!…


III.


Минуло вже три неділі від закладин. Лєонів дім швидко здвигався до гори: підвалини були вже положені і фронтова стіна з тесаного каміння зносилася вже на локоть понад землею. Будівничий наглядав за роботою, а в перших днях і сам Лєон цілими днями тут просиджував, нипаючи в кождий кут і всіх понукуючи до поспіху. Але се не довго трівало. Якесь нагле діло покликало Лєона до Відня, а хоч без нього робота й не йшла повіль-

4*