сином, — пізнійше успокоїлася трохи і довгі місяці сиділа день-у-день мовчки, мов дикий звір у клітці. Самота і пустота круг неї і в ній самій стали ще страшнійші, — навіть чоловік боявся приступати до неї і старався цілими днями не бувати дома. І серед усьої тої тьми в серці Рифки горів лиш один огонь, — безумна, сказатиб — звіряча любов до Ґотліба. Тепер зависна доля наважилася видерти їй і сю послідню опору, затерти в її серці і сей послідній знак чоловіцтва. Удар трафив Рифку страшенно, і що вона в тій хвилі не зійшла з розуму, се було лиш для того, що не могла дати віри свому нещастю.
По виїзді Германа вона так і застила на своїй софі. Ніякі думки не ворушилися в її голові, тільки сльози плили. Весь світ щез для неї, світло померкло, люде вимерли, — вона чула тільки скимячий, ненастанний біль у серці.
Нараз вона зірвалася і задрожала цілим тілом. Що се такого? Що за шум, за стук, за говір долетів до неї? Вона заперла в собі дух і прислухувалася. Говір при вході. Голос служниці, котра немов свариться з кимсь, не пускає до покою. Другий голос, різкий і гнівний, стук, немов поваленого на землі чоловіка, тріск дверми, тупіт кроків по покоях, близче, чим-раз близче…
— Ах, се він, се мій син, се мій Ґотліб! — скрикнула Рифка і кинулася ід дверям, на зустріч. В тій хвилі отворилися двері, пхнуті сильною рукою, і перед нею став — зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.
Рифка мимоволі скрикнула і пруднулася в зад. Вуглярчук глядів на неї гнівними, великими очима, з котрих блискала лютість і ненависть.
— А що, пізнаєш мене? — проговорив він різко, і в тій хвилі Рифка мов безумна кинулася до нього, почала стискати і цілувати його лице, очі, руки, плачучи і сміючися.
— Так, се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти
