від одної стінки карити до другої, а вкінці, прилягти лицем до подушки, заснув.
По виїзді Германа, Рифка кинулася знов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, і скільки разів кинула очима на нещасне письмо зі Львова, тільки разів сльози наново починали плисти з її очей. Сльози лагодили її жаль, розливали всякі думки, вона давала уноситися їм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть її. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулася зовсім, забувала навіть про Ґотліба, про лист, про своє горе і чула тільки пливучі, холодніючі сльози.
Де ділися ті часи, коли Рифка була бідною, робучою дівчиною? Де ділася тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартовлива і вдоволена тим, що мала? Ті часи і та Рифка згинули безслідно, затерлися навіть в замороченій памяти теперішньої Рифки!…
Двацять літ минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дівчина, одного хорошого вечера стрінулася случайно на вулиці з бідним либаком — Германом Ґольдкремером. Вони розговорилися, познайомилися. Герман тоді починав непевним ще кроком іти до богацтва; він мав зобовязання при доставі до цісарського депо, і вже близько було йому все втратити, бо не стало йому грошей, щоби довершити все, до чого був зобовязався. Почувши, що Рифка має зложених трохи грошей на віно, він сквапно оженився з нею, підратував тим віном своє діло і добився великих зисків. Щастя усміхнулося йому, і від тоді вже його не покидало. Богацтво плило до його рук, і чим більше нагромаджувалося, тим менші були втрати, тим певнійші зиски. Герман увесь віддався тій погоні за богацтвом; Рифка тепер стала дня нього пятим колесом у возі; він рідко бував дома, а як коли й завернув, то уникав її чим далі то більше. І не дармо. Рифка змінилася за ті літа дуже, і змінилася не на користь собі, хоч певно без своєї вини. Можна сказати, що Германове богацтво заїло її, підточило її моральну
