— Та цить же, Рифко, — чень ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тільки одіж найшли! А одіж що? Одіж міг скинути…
— А скинув би ти з себе шкіру твою погану! Ти ще мені договорюєш, дорізуєш мене, нелюде!… О, я знаю, шо тебе то мало обходить, що твого сина десь там у воді риби їдять! Тобі що! Але я! Моє серце крається, — моє серце чує, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!…
Герман бачив, що з жінкою нічого й говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Він кинувся чим борше наказати візникови, щоб збирався в дорогу, запрягав коні. Тоді до Дрогобича не було ще залізниці. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж відтам ішла залізниця до Львова.
Проходячи через великий покій, Герман зирнув на бік і побачив Лєона, котрий усе ще сидів на кріслі, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його „сусідами“ і що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собі Лєона, про котрого за криком жінки та власним нещастям зовсім був позабув.
— А, коханий сусіде, — сказав він, зближаючись до Лєона, — даруйте, але нещастя — — —
— Боже, що з вами сталося, — скрикнув Лєон. — Ви бліді, як полотно, дрожите, — ваша жінка плаче, — що се таке?
— Ех, і не питайте, — сказав стиха Герман, — нещастя, мов грім з ясного неба, впало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й досі не знаю, чи то все мені сниться, чи дійсна правда.
— Але кажіть же, — Боже мій, — і нема ніякої ради?…
— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!… Пропало, пропало моє щастя, моя надія!
— Мертвого?
