біг він з Лєонового дому і в бідної Фанні трівожно стискалося серце.
— Що він хоче зробити? прошептала вона. — Він такий бистрий і палкий, він так горячо і безпамятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!
А Ґотліб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далі стрепенувся і погнав до дому.
— Мамо, — скрикнув він, впадаючи до материного покою, — по що ви одурили мене?
— Як, коли?
— По що ви сказали, що Лєон прирік віддати свою доньку за мене?
— Або що, не хоче?
— Аджеж він і вам казав, що не хоче? чи ні?
— Та так. Поганець він, синку, — я тобі давно казала, щоб ти з ними не заходився! — Все те говорила Рифка, мов сонна, мов із яких неясних столітних споминок. Але Ґотліба та сонливість вивела з терпцю. Він тупнув ногою, аж вікна забреніли й крикнув:
— Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною по розумному! Раз я вам сказав, що люблю Лєонову доньку і що вона мусить бути моєю, тож не говоріть мені нічого проти неї! Розумієте, чи ні?
Рифка тремтіла всім тілом від тих грізних слів, котрих значіння вона лиш через половину розуміла, — і мов причарована не зводила очей з його лиця.
— Та добре, синку, добре, — але чогож ти від мене хочеш?
— Я хочу, щоб Фанні була моєю.
— Та щож, коли той поганець не хоче дати її за тебе.
— Мусить, мамо!
— Мусить? А як же ти його всилуєш?