— Як то не говорити? Щож се такого? Чи вже я тобі такий ненавистний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фанні?
І він знов положив свої руки на її плечі, стискаючи їх легенько. Фанні ще дужче заплакала, але не оберталася.
— Іди геть! Хібаж не знаєш, що нам треба розлучитися, що нам з собою не бути?
— Нам? розлучитися? Се ти що говориш, Фанні? Ти недужа, чи що такого? Нам не бути з собою? Хто се сміє казати?
— Мій батько.
— Твій батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, він дав своє слово моїй матери, — хібаж він міг взяти назад своє слово?
Фанні мимоволі обернулася, слухаючи його слів, — вона й сама не знала, що се значиться.
— Алеж противно, Ґотліб, — іменно твоїй матери мій батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якісь инші види.
— Алеж мати зовсім противно казала мені!
— А я тобі кажу правду, — я все чула!
— То моя мати ошукала мене?
— Вона може так тільки… щоби ти не турбувався…
— Господи, то воно й справді так? Ні, се не може бути! Що я винен твому батькови, що ти йому винна, Фанні, що він хоче нас живих зарити в могилу?
— Я не знаю, Ґотліб!
— Але ні, ні, ні, — і при тім він з лютости тупнув ногою, — се не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фанні, — я вовк, я вмію кусати!
Він почервонів як бурак, його очі почали заливатися кровю, лютість затамувала йому дух. Фанні дивилася на нього, мов на святого. Ніколи він не видавався їй таким хорошим і принадним, як в тій хвилі дикої лютости. По
