можна й поторгувати ся. Але я кажу, насамперед дізнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може вони й зовсім не того хочуть, або може окрім того й ще чого иншого хочуть? Адже ніхто їх про те не питався!
— Правда ваша, треба спитати їх самих, почуємо, чого їм треба! загомоніли Жиди.
— Але когож вишлемо до них в тім ділі? — питався Герман.
— Нехай іде, хто хоче, я не піду, — сказав Лєон. — Се розбійники, готові роздерти чоловіка.
— Коли ваша воля здати се діло на мене, — говорив Герман, — то я радо для всіх прийму на себе сей труд.
— Добре, добре! роздався гомін.
— А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла мені на думку ще одна річ, котра може зробить їх податнійшими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, — але о хати певно не постаралися. Адже всі вони мешкають в ваших хатах! А що, як би ви зараз нині ще всім виповіли помешкання. Пора вже досить холодна, як на те сеї ночи вітер схопився стоковий, студений і дує, — будуть мусіли зябнути під голим небом, — то зараз почують, що не добре то з нами війну провадити.
— Воно то правда, — сказали несміливо деякі Жиди, — але хто знає, чи вони схотять уступитися? чи то їх ще дужше не роздразнить?
— Га, побачимо, — сказав Герман, — а стрібувати, я думаю, можна! Адже що тут великого? Кождий має право виповісти комірникови хату, коли йому сподобається.
— Ну, стрібуємо, відказали Жиди.
— А коли так, то підемо! Піду там до них, почую, чого вони хочуть. А по полудні, так коло третої, прошу вас всіх знов до себе, — почуєте, на чім стоїмо, і будемо могли урадити напевно, що нам діяти!
З тим Жиди розійшлися.
