чися бути щасливим. Тільки бідна Фанні, котра зза дверей в боковій стіні чула всю розмову Рифки і Лєона, кинувшись на свою софку і накривши лице хусткою, гірко-гірко плакала.
Герман Ґольдкремер перший раз нині не знав, на яку ступити. Нова, нечувана досі в Бориславі подія робітницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечером до Борислава, він довго вночі не міг заснути, роздумуючи над тим, що чув і бачив. Як же бо змінився Борислав від часу, як він послідний раз виїхав з нього! Немов яка чародійська сила перевернула все в нім до гори корінем. Що вперед бувало Жиди ходять гордо купками по вулицях і з гори позирають на робітників, тепер Жида на улиці не побачиш, а за те купи робітників, мов рої шершенів, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять то співають. Що вперед куди було глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотні рук рушаються, робота кипить, — тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовваніють, мов брудні кости, з котрих обпало тіло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свіжого повітря. За те на толоці по конець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вікна видно дим, що куриться з огнища під величезним кітлом, в котрім робітники варять собі кашу. З Германового вікна чути гомін нарад, чути оклики варти, розставленої по всіх дорогах, по всіх стежках, що ведуть до Борислава. — Чорт би їх побрав! Що вони собі гадають? думалось Германови, і він нетерпеливо ждав осьмої години, о котрій мали до нього посходитися на нараду позапрошувані властивці ям.
— Ні, се так не може бути! говорив він сам до себе, ходячи по світлиці, — ми мусимо переломати їх опір. Мені конче потрібно робітників, богато робітників, ще сього
