відповідні будинки для своїх складів. Инші побратими мали остатися в Бориславі і надглядати, щоб усе йшло в порядку і щоб Жиди завчасно не дізналися про те, що таке загадали зробити робітники.
А що того дня була неділя і нарада скінчилася досить завчасу, то побратими розбіглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касієрів і обговорити з ними, як стоїть діло. Довго в ніч живо було в Матієвій хатині: старі й молоді, пожовклі і румяні лиця мелькали в слабо освітлених вікнах, поки вкінці геть уже по півночі не порозходилися всі по домах. Бирислав під покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тільки десь далеко на Новім Світі з одного шинку доносився хриплий спів якоїсь підпитої робітницької кумпанії:
Ой, не жалуй, моя мила, що я пю,
Тоді будеш жалувати, як я вмру!
Ще тиждень трівала тиша в Бориславі. Ще тиждень безжурно шниряли Жиди вулицями, ходили за своїми ґешефтами, торгували, шахрували, брали й видавали гроші, заняті тільки біжучою хвилею і біжучими рахунками. Робітники також ходили по давньому нужденні, похилені, обмазані кипячкою; вони по давньому лазили до ям, крутили корбами, їли сухий хліб і цибулю, рідко коли коштуючи теплої страви, а за те більше вживаючи горілки. Правда, голосних, гучних, безумних піятик тепер не видко було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарі, котрі звичайно заразом були і властивцями ям, не дуже на те бідкалися: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усіх боків ішли замовлення на віск, а з тверезим робітником все таки більше можна було зробити, ніж з пяним. Життя плило, мов річка, плитка і намулиста, і бачилося, що так воно буде плисти до віку. А між тим се був послідній тиждень!
