— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всі.
— Бо ви сходите з тої дороги, на котру раз стали при здоровій застанові. Я своєї дороги не попущуся!
— Але хтож яку дорогу зміняє? — сказав Андрусь. Тут зовсім нічого не змінюється!
— Що? і ти з ними? — спитав понуро Сень.
— Так! З ними!
— А присягу забув?
— Ні, не забув.
— А ногами топчеш, хоч і не забув.
— Не топчу! Послухай лишень і не фуріячся!
І Андрусь приступив до нього і почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далі, тим більше випогоджувалося Сеневе лице і вкінці майже радісно скрикнув він:
— А, коли так, то добре! А я дурний і не догадався! Здорові, побратими, буду вашим касієром і надіюся, що не пожалуєтеся на мене!
— А тепер ще одно, — сказав сильним, радісним голосом Бенедьо, котрий нині раптом із звичайного побратима став немов головою і провідником усіх. — Побратими-товариші! Ви знаєте, я простий робітник, як усі ви, виріс в біді і нужді, — бідний мулярський помічник і більше нічого. Несподівано й непрошено впала на мене жидівська ласка і мене Гаммершляґ поставив майстром, а далі і будівничим коло нової нафтарні. Дякувати йому не маю за що, бо я його не просив о ласку, а тільки йомуж з того користь, що не потребує окремо платити будівничого. А мені дає по три ринські денно, — як на мене, бідного робітника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичі бідна стара мати, — їй мушу післати що тижня часточку зі свого зарібку, нехай два ринські, другі два ринські спотребую через тиждень для себе, — значиться, лишається за кождий тиждень ще чотирнацять ринських. Усе те я обіцююся давати до нашої каси!
