і незвична для нього праця думок кинула його мов у горячку, висисала прудко його сили. Він похудів і поблід, тільки його довгообразе лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені вуглики, неспокійно, горячково палали глибоко в ямках. Але при всім тім він не покидав своїх думок, не тратив віри і прихильности до тих бідних людей, що безучасно, холодно і безнадійно з кождого закамарка позирали на неприязний світ, і тихо, без опору готовилися вмирати. Бачучи їх, Бенедьо нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіми нервами своїми почував: Треба їх ратувати! Але як ратувати? О те як, мов о остру, неприступну скалу ламалася його думка, розбивалися його духові і тілесні сили, — але він не тратив надії, що ту трудність можна буде побороти.
Одного вечера Бенедьо пізнійше ніж звичайно вернув з роботи до дому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. Із звичайним виразом непорушного спокою на червонім, трохи обресклім лиці сидів він на приспі під вікном і пикав люльку. Привиталися.
— А що, нема Матія?
— Нема. А Андрусь?
— Також ще не прийшов. Ані Стасюра.
— Видно, щось не аби-яке розпочали там у Дрогобичі.
— Будемо видіти, — бовкнув Сень і замовк.
— Ти чув, що сталося? — спитав він по хвилі, входячи з Бенедьом до хати.
— Ні, — або що такого?
— Причта.
— Яка?
— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на нього так жалувався наш Прийдеволя, — того касієра, — тямиш?…
— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
— А щож би таке! Від кількох днів десь подівся, а нині видобули його з ями. Вже й комісія приїхала, —
