Лице Матія при тих виводах чим раз більше прояснювалося. В тім нова думка знов засмутила його.
— Е, але як жеж їх віднайти, тих, що тоді почали зі мною бійку? Я їх зовсім не знаю і не міг опісля ніколи пізнати.
— І я їх не знаю, та й не звертав на них тоді уваги. Але може Стасюра? Мені здається, що з одним він щось говорив тоді.
— Господи Боже! — знов було би огниво більше! Знов близче до доказу. Тай ще хто знає, що визнали би ті ріпники! Ходім, Андрусю, — ходім до Стасюри!
Швидко зібрався і обувся Матій, — живо повертався під впливом нового проблиску надії, немов разом десять літ скотилося з його плечей. Так глибоко в серці того старого, горем з давних літ битого чоловіка, вкорінена була любов до єдиного близького йому чоловіка, так горячо бажав він, щоби правда про його таємну погибіль вийшла на денне світло.
Бенедьо сам остався в хаті по виході обох побратимів. Він сидів і думав. Не процес займав його в цілім тім ділі, — хоч розуміється, і процесови він бажав доброго виходу. Його найбільше занимало оповідання Матія про бійку людей з Жидами і про крик небіжчика Максима: Виженіть Жидів з Борислава! А що, думалося йому, — чи й справді се булоб добре, як би вигнати Жидів? Поперед усього: куди їх вигнати? Підуть на другі села і там почнеться те саме, що тут діється. А по друге: самі не підуть, а що тут надерли грошей, заберуть з собою і в других місцях повернуть на те саме, на що тут повертали. Ні, се не вратує робучих людей!
Пізненько в ночі вернув Матій до дому. Він був дуже змінений проти попереднього: веселий, говіркий. Їх надії на Стасюру оправдалися. Одного з тих, що завели були в шинку бійку з Матієм, Стасюра справді знав, — инші були з того самого села, що й той один — але всі вони
