радість тай така нагла зміна. Ану, скажи правду, що тому за причина?
Він усміхався, глядячи їй в лице. Вона розсміялася також.
— Причина? Чи ти вдурів? Якаж мала би бути причина?
— Ґотліб прибув?
— І, і, і, а тобі що? Ґотліб?… Мій бідний Ґотліб! — І вона знову плаксиво скривила лице. — Коли він прибув, не такаб я була!
— Ну, то щож тобі такого? Радість світиться в твоїх очах, сліз ані сліду на лиці не знати. Говори що хочеш, а в тім мусить щось бути.
— Іди дурний, іди, — так тобі здається! — І Рифка вдарила його вахлярем по плечі і, всміхнувшися, вийшла до своєї спальні і зачинила двері за собою. Герман сидів-сидів, дивувався, догадувався, а вкінці плюнувши пробуркотів: „Що то бабська манерія!“ Далі встав, походив трохи по світлиці і взявся до своїх бориславських діл.
І Рифка, скоро до спальні, також пройшлася кілька разів там і назад, отворила вікно і віддихнула глибоко, мов по тяжкій утомі. Її серце билося живо, на лице виступив ще живійший румянець, коли з під корсета витягла невеличкий, недбало зложений і запечатаний лист. Саме нині, перед Германовим приїздом вона одержала його через післанця — малого комінярчука, що приходив буцім то питатися, чи не треба вимітати комини і неспостережно всунув їй в руку зачорнений саджею лист. Вона ще й досі не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був від Ґотліба — комінярчук був його звичайним післанцем — радувало її, а нетерпячка довідатися, що пише Ґотліб, так і підкидувала нею, коли сиділа і розмовляла з Германом.
— Фу, добре, що я розвязалася з ним! А біда моя, що нічого не скрию на лиці, така натура погана. Зараз
