Сторінка:Іван Франко. Альфред Теннісон (1894).djvu/6

Вволив у ласці своїй, щоб з усіх
Могучих світу сього для людства
Я був примір, немногим достижимий.
А прецінь час прийде — я чую ось, ось, ось
В життя порогах хід його стопи —
Той час — кажу вам — вже о двері стука,
Коли вам вільно буде без гріха
Всім чтить мене. Отим-то сьому краю
Я завіщаю ті свої кістки!
Зложіть їх в золотий кивот, обкаджуйте
І лампу все світіть перед мощами,
Коли мене бог між святих покличе.

По сих словах, немов удар меча,
Прошиб мене найтяжчий біль; мов хмара,
Лягла мені на очі важко, мутно —
Густая паморока. Смерть се! Смерть!..
Напевне смерть! Се що зближаєсь? Тінь
Чи промінь світла? Ангел се несе
Мені вінець! Ходи, мій білий брате!
Я знаю промінне лице твоє.
Я довго ждав! Я в путь готов. Та що це?
Ти знов відходиш? Ні, сюди! сюди!
Сюди давай! О, так, ось-ось він є!
О Христе! Щез! Явився знов! Вінець!
Вінець! Ось він на моїй голові
Спочить приліг, а з його капає
Мов райськая роса солодка, люба,
І пахощів бальзам, ливан пахучий!
Ох, не маніть мене, святі! Таж я вже
Святий і чистий, для небес доспілий!

Скажіть, там в долі поміж вами є
Священик, божий муж? Нехай чим швидше
Збирається, драбину к стовпу ставить
І вилізе в мій навоздушний дім,
Щоби подав мені святую тайну.
Бо дух святий вістить вам через мене,
Що сеї ночі ще я вмру в опівніч,
Три чверті на дванадцяту.
 Ти ж, боже,
Скріпляй народ сей глупий! Най із мене
Бере примір! Веди його до світла!