Альфред Теннісон
Святий Симеон Стовпник
Хоч і найгірший я поміж людьми,
Від стіп до голови багно гріховне,
Ні небу, ні землі не згоже, ледве
Богопротивним дяволам придатне.
То все ж не покидаюсь я надії;
Що присвячусь, — кричу, і стогну, й плачу,
До неба брам б'ю бурею-мольбою:
«Спаси мя, боже! Змилуйсь наді мною!»
Нехай, страшний, могучий, правий боже,
Намарно йде се все, що тридцять літ,
Потроєних надлюдським ще стражданням
У спразі й голоді, в морозі й спеці,
У кашлю, фебрі, в струпах загноєних.
В корчах, кольках, між небом і землею
Терпливо на тім стовпі я зносив
Дощ, град, мли, фугу, ожеледь і сніг!
Я й надіявсь уже, що скорше ти
Візьмеш мене до себе на впокій
І подаси катованому тілу
Святую пальму і одежу білу.
Я не хулю, о боже! Ніже шептом,
Ні віддихом одним не нарікаю.
Хоч би сто сот разів ще тяжчих мук
Зазнав я, то вони б сто сот разів
Були ще менші, як тягар гріховний,
Котрим мій дух перед тобою повний.
Ти знаєш, боже! Ліпше я спершу
Зносив ті муки, бо здоров був, сильний.
Хоч в мене зуби (я тоді мав зуби!)
Сторінка:Іван Франко. Альфред Теннісон (1894).djvu/1
Цю сторінку схвалено
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/0/09/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%B4_%D0%A2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BE%D0%BD_%281894%29.djvu/page1-1024px-%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%B4_%D0%A2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BE%D0%BD_%281894%29.djvu.jpg)