Знайшли ми купця на свій склеп і щоб швидше упорати ся з сим дїлом, ми збули його за безцїн. Переїхали на хутір і зачали хазяйнувати. Спершу наче й нїчого; усе гаразд було, а далї й тут зачали тратити. Надійшли два недородні роки, ще й дужше погіршало; з тих гроший, що дістали за склеп, у нас вже анї копійки не лишилось. Але сего не було досить; ми ще понапозичали ся. Довело ся спродавати хутір. Спродали, повертали позичальникам гроші і знов переїхали в Одесу. У мене тодї вже було двох синів. У містї за що я не брав ся — тільки одні втрати: гроший, що зістали ся від хутора, все зменьшувало ся.
Давно вже у мене зявила ся думка кинути місто і поїхати в инший край, до Америки. Кілька разів я натрафляв в часописях про те, як там добре жиєть ся людям. Тепер думка їхати в Америку зовсїм запанувала. Треба було тільки сказати про се своїй Галї. Протеж я знав, що вона згодить ся зі мною. Та чому й не згодити ся? Що року йдуть туди люди і не вертають ся відтіля: вони звіщають своїх родичів про тамошнє житє й пишуть, що їм жиєть ся гарно, що кождий з них знаходить собі роботу. Чомуж і нам не поїхати!
— Галю! Знаєш, що я надумав: поки не витратили всїх гроший, поїдьмо до Америки. Земля там, кажуть, гарна й недорога: купимо хутір і будемо жити.
— Добре, поїдьмо: диви ся тільки, щоб ми не жалували — каже вона.
— Овва! Нї: мабуть там жалувати не будемо…
— Ну, то й поїдьмо: про мене все одно, де-б не жити, аби з тобою, та щоб дїтям нашим добре було.
Поговоривши про відїзд, ми поспродували усе чисто: лишили тільки одежу й посуду та купили дещо задля дороги. Ось незабаром приплив і корабель. Ми побрали білєти і поїхали.
Наш корабель плив більше нїж чотири тижнї. Він зупиняв ся у прибережних містах, аби тільки взяти води задля питя. Морська вода пити не годить ся, бо гірка й солона. Через се мореплавцї вперед, нїж пливуть на море, набирають на корабель солодкої води.
