треба було, без котрого в хазяйстві не обійдеть ся. Всю коротеньку зиму тяглась робота; не счули ся, як і весна наступила. А весна там відразу приходить. І тепер прийшла вона теж відразу, тепла та привітна, осьвічуючи ясним, майже вже горячим сонцем.
Ще з осени, ходячи по лїсї, ми бачили чимало пчіл. Тепер ми з Миколою наважили ся знайти хоч зо два рої в дуплах і посадити їх в улий, що зробив Микола зимою.
Найбільше пчіл ми бачили на одній прогалинї, де росло богато поміж травою усяких квіток. Се була тасама прогалина, де ми спіймали два оленї. Сюди ми і пійшли тепер з Миколою, щоб відсїля слїдити за пчолами, куди вони летїти-муть.
Тут ми перше спіймали кілька пчіл, привязали до їх ніжок по легесенькім пушку і пустили їх летїти. Кілька штук зникло з наших очий, але деякі ми допильнували до самісїнького дупла. Дерево, де було се дупло з роєм, росло з краю над самісїнькою прогалиною. Коли ми підійшли до нього, то помітили у горі, як пчоли вилїтали одна за другою з дїрки. Ті, що вилїтали з дїрки, не летїли геть, а кружляли тутки. З кождою хвилиною їх ставало більше.
— Що-ж се таке, що вони так занепокоїлись, — дивував ся я. — Вже-ж не може бути, щоб се був рій, бо так дуже рано не роять ся.
— Е, тут мабуть прийшов гість — відразу зрозумів Микола.
— А ну, зараз дійдемо дїла, — і він стукнув кілька разів по дереві сокирою. Потім наставив ухо до дерева і прислухував ся.
— Так і є, що тутки гість — твердо вже промовив Микола.
— Медвідь? — спитав я.
— А то-ж. Треба буде його вигнати, та так, щоб не дати йому втечи.
— Як же се так?
— Та так: запалимо дерево в низу з середини, а дим і вижене його; він буде лїзти по дереві в низ, тодї його можна й убити.
Наклали сухих гильочок та листя у середину дерева і
