Як тільки баран упав на землю, Микола і Петро пійшли до нього і принесли до воза. З сим мясом зробили ми тосамо, що з антильопячим.
За три днї, що ми тут простояли, випасли скотиною всю траву. Треба було пошукати ще пашнї і ми з Петром пійшли шукати катої сторони, де булоб досить трави. Річка, що текла попід горою, бігла далї вузеньким коритцем поміж двома горами. Води в річцї було по колїна і ми побрили по нїй. Незабаром ми вийшли у розкішну долину: тут текла тасама річка, тільки трохи більша. Всюди по долинї висока, густа трава; по нїй цвило богато усяких цьвіток: синїх, жовтих та червоних. Геть у віддали було видно великий лїс. Зрідка, як вітер дув з лїса, чути було пташині співи. Співи ті ставали щораз голоснїйші, бо ми наближали ся до лїса. Вже можна було розпізнати, яка пташка співає. Ось ми так близко підійшли, що й самих пташок побачили. Якої тут птицї тільки і не було! І соловейки, і щогли, дроздики та шпаки. Були й такі, що зовсїм не вміли співати, тільки кричали та так погано, що й сказати не можна. За те пірє на них було гарне; инші були зелені, на других і зелене і червоне і синє і жовте.
— Та й гарнож тут! — промовив Петро, як ми полягали на траві під лїсом у холодку.
— Так тут гарно, що хоч і зовсїм зістати ся, то можна — відказав я: і води, і землї, і лїса — усього досить, слава Богу.
— А їсти що? — спитав Петро.
— По таких лїсах, як отсе, куди ще не зазирало людське око, є всякого зьвіря і птицї, та є і ростини, що ними можна годуватись.
Довго ще ми говорили і пійшли назад доперва тодї, як добре відпочали.
Дома нас закидали питанями: „Ну, що? Ну, як? Чи можна хоч трохи поправити скотину?“ Ми розказали їм все, що бачили. Микола, Галя та Василь незказано зрадїли.
— Красшого місця й не треба, се просто рай — додав я опісля.
— Ну, коли гарно, то й переїдемо туди — відказала Галя — тільки сегодня мабуть вже запізно…
