зентациєю других народів і чим висше стоятиме наша честь національна, тим лекше буде знайти і чужу поміч, бо будемо в силї дати не тільки голоси наші, але й справдешню поміч, розумієть ся принципу: «Do, ut des».
Поки-що треба нам шукати помочи у себе в дома, і тільки в дома, бо всї надїї на поміч з боку правительства і мінїстрів та сторонництв парляментарних принесли нам досї тільки велике розчарованє. Але нема лиха без добра. Те розчарованє відкрило нам очи, і, хто хоче, той бачить тепер ясно, що Русини в Австриї призначені хиба виключно для повненя державних обовязків, щоб давали рекрута і платили податки, і в краю удержували лєґіони польських верховодів, та що на державному торжищі теперішне правительство руською шкірою тільки торгу добиваєть ся з тими деякими верховодами, що в слїпій бутї своїй навіть проти волї монарха ставлять свое: «Nie pozwalam!» Доказом сього останнї, так сумні, як і соромні, інціденти в галицькому соймі, що спонукали руських послів зложити свої мандати. Ми пригадуємо, що прихильний нам монарх, в розмові з п. Барвінським, висказав свою надію, що сойм галицький дасть Русинам руську ґімназию в Станиславові і сповнить те, по нашій думцї, аж соромно мінїмальне жаданє заступників руського народа. Що монарх виявив в своїй розмові не тільки надїю, але й свою волю, про те не буде нїхто, в кого є глузди, сумнїватись. Та ось чого то ми не дочекались в конституцийній Австриї! Ми мусїли на диво дізнатись, що й воля самого
