Баба Палажка роспрощалась и пішла з хати. Кайдашиха вчинила тісто и спекла Мелашці маленьку паску. Баба Палашка назбірала по селу десять бабів и другого дня зайшла за Мелашкою. В палажчиній торбі була й паска й печене порося з хріном у зубах, и сало, й навить крашанки. Вона кланялась кожному в хаті и просила простити ій гріхи. Богомольці пішли до Киіва.
— Та не барися, дочко; вертайся до дому! наказувала Кайдашиха невістці, стоячи за ворітьми.
— Як Господь не прійме нас до себе, то й вернемось, говорила Палажка, кланяючись до дзвіниці до самоі землі.
Йдучи селом, Палажка заходила в декотрі хати, щоб попращатись з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цілим селом, то для неі прийшлось не минати ні одніі хати и ходити з хати в хату, як ходить піп з молитвою.
Богомольці йшли день, упросились в одному селі на ніч до добрих людей, переночували и раненько знов пішли в дорогу. Мелашка неначе на світ народилась: іі не допікала тут ні свекруха, ні свекор, ні Мотря. Понад дорогою зеленіли молоді жита, синіли далекі гори та могили. На дворі було тепло й ясно. Мелашка ніби набіралася здоровля на волі.
Вже звернуло з пів дня. По один бік дороги була чимала гора, а на горі могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тиєі могили вже було видно Киів з церквами та дзвіницями. Тиєі могили богомольці не минали ніколи.
Палажка зійшла на могилу, впала на коліна и почала молитись. З могили було видно на горах високі дзвіниці, церкви з золотими верхами. Кругом Киіва в долині зеленів густий ліс, синів за Дніпром, ніби повитий синім туманом, бір, а між соснами подекуди блищали широкі плеса розлитого Дніпра. В лісі блищали золоті хрести монастирів, неначе дороге каміння, роскидане зверху на бору. Сонце світило на киівські гори; золоті верхи сяли й горіли. Баба Палажка припала до землі головою, а за нею й молодиці почали бити поклони.
Палажка встала и, піднявши руки в гору, почала росказувати богомольцям:
— Онде велика лаврська дзвінниця, а ото коло неі сама Лавра, а то далі свята Софія, а то свята Варвара, говорила вона.
Молодиці водили очима слідком за іі рукою, а Мелашка стояла, як камъяна. Ті золоті верхи та білі дзвіниці здавались для неі якоюсь дивною казкою. Вона вперве йшла до Киіва. Богомольці перейшли бір и прийшли на заставу. На заставі стояла
