мене заіли. А збоку через сіни живе Карпова Мотря, як люта змія, ненавидить мене через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуліки голубку.
— То ти, дочко, не потурай свекрусі. Адже ж Мотря не мовчить, то й ти не мовчи.
— Коли, мамо, кругом мене все чужі люде, чужий рід, чуже село. Я одна, як билина в полі, а вони всі на мене, як вітер на билину.
Поплакала Мелашка з матірю в садку, ввійшла в хату, сіла за стіл полуднувати и не полуднувала.
— Як би міні перекликати сюди Лаврона, я б на віки зосталась у матері, думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
Мелашка посиділа в батька до вечора, пішла до сусід, побачилась с сусідами, наговорилась и вже смерком роспрощалась з ріднею. Перейшла вона двір до воріт и стежку облила слізми. Йшла вона долиною та все оглядалась назад на батькову хату, вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.
— Прощай, мій спокою! мій віночку, вишневий батьків садочку! подумала Мелашка и пішла селом до дому з Лавроном.
Вже в ночі вони прийшли до дому. В хаті всі спали. Лаврін почав стукати в двері. Двері були заперті на засов. В хаті ніхто не обзивався. Лаврін постукав у вікно.
— А вже ж! оце встану вам відчиняти! крикнула в хаті Кайдашиха, неначе десь у діжці: досиділи до ночі, то про мене ночуйте й на дворі.
Старий Кайдаш не чув нічого и спав, як убитий. Кайдашиха замовкла. В хаті знов усе затихло.
Лаврін пішов під Карпове вікно и постукав у шибку.
— Хто там стукає! гукнула Мотря.
— Одчини, будь-ласка, Мотре! це ми! сказав Лаврін.
— А мати чом не встане та не одчинить; мабуть жде, поки я встану, обізвалась Мотря, неначе десь у погребі.
— Одчини, будь-ласка, бо мати не хоче одчиняти, просив Лаврін.
— А вже ж! велика пані! Нехай встане та й одчинить, крикнула Мотря.
В Карповій хаті щось заворушилось: то вставив Карпо. Він заворушився в сінях, стукнув лобом об двері, звалив кочергу, перекинув мірку в сінях, и, позіхаючи на ввесь рот, одсунув засова.
Лаврін з Мелашкою ввійшли в сіни. В одчиняні двері наліво кричала Мотря, в двері направо репетувала стара мати.