Минув день, минула ніч, а на другу ніч Лаврін знов майнув у Бієвці темноі ночі при ясних зорях. Мелашка знов до ёго вийшла, як зоря зійшла, и знов простояла з ним ніч під вербою. Лаврін знов вернувся світом до дому, знов не виспався и так изнемігся, що без сорома казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі и спав до самого вечора.
— Занапастив себе парубок! бідкався Кайдаш: и де ти бродиш, де ти волочисся цілу ніч? питав Лаврона батько.
— Там, де й ви волочилися, як були парубком, сказав Лаврін.
Лаврін ходив у Бієвці до Мелашки через день и зовсім розледащів. Без Мелашки ёму став світ немилий. Ёму стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тільки настав вечір, як тільки висипали зорі на небі, ёго тягло в Бієвці. Він не зводив очей с тих гір та лісів за Россю, де стояли Бієвці.
— А що, жінко! настають жнива, а з нашого Лаврона не буде ніякоі роботи, говорив Кайдаш до жінки. Ходить по садку, неначе напившись отрути.
— То про мене нехай жениться. Треба ж ёго колись оженити. Але де ёго брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось маємо одну сатану в хаті. В ціх Семигорах всі дівки стали, як чорти.
— То оженімо ёго будлі-де: хіба немає більше сіл на світі, сказав батько.
Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.
— Чого ти, сину, став такий смутний? чи в тебе що болить, чи ти, щось на думці маєш?
Лаврін мовчав, тільки рукою махнув. Ёго очі дивились в зелену гущавину з яблунь та черешень.
— Я оце говорила з батьком про тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катра тиха дівчина й гарна, як калина процвітає.
— Правда, що процвітає: як макуха під лавкою. Нема міні в Семигорах парі.
— А до кого ж ти ходиш на улицю?
— Та я, мамо, хожу на улицю аж у Бієвці.
— Аж у Бієвці! крикнула мати и в долоні плеснула.
— В Бієвці, мамо. Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі, любо подивитись; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце вяне.
— То про мене шли старостів и в Бієвці. Чия ж вона дочка?
