— Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, задріботіла Мотря и блиснула двома рядами маленьких дрібненьких зубів.
— Та покинь отого глиняника, сказав Карпо и хотів одняти од неі драного горшка.
Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі.
— Геть, отчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, сказала Мотря, але не пішла в хату підводити припічка, а почала мазати призьбу. Мотрі хотілось пожартувати с Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сів на призьбі.
— Ей встань, бо я й тебе підведу червоною глиною; будеш ще рудіщий, сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.
— Мотре! хто це тобі купив таке гарне намисто? спитав Карпо.
— Та вже ж не ти, сказала Мотря и знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.
— А як би я купив тобі намисто, щоб ти сказала?
— Не знаю, щоб я сказала, промовила Мотря.
Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було.
— Вставай, бо зіпхну! крикнула Мотря.
— А ну пхни, чи подужаєш, промовив Карпо и осміхнувся.
— Тікай, бо Єй-Богу пхну. Я не подивлюсь тобі в вічі, крикнула Мотря и замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трёма кровяними крапельками на білу Карпову сорочку.
Карпо схопився и зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся и покотився з горбика. Карпо обернувся, щоб не помазати чобіт, и зачепив пятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двора, а за ним протяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник.
— Чи ти здурів, чи ти збожеволів, крикнула Мотря на ввесь двір. Ой лишечко міні! що ж оце буде, як мати надійде з ярмарку?
Карпо стояв серед двора й сміявся, або, лучче сказати, осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люде. Ёго насупляне жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались.