шиха погасила каганець, и в хаті все стихло и втихомирилось. Тільки собаки на дворі ще довго брехали, роздратовані незвичайним криком та світом у хаті в таку пізню добу. Всі поснули в хаті, тільки Карпо довго не спав а все неначе бачив під зеленою яблунею свою мрію в червоних косниках на голові та в червоному намисті з дукачем.
Другого дня в суботу на святого Паликопи, Кайдаш з жінкою поіхав на ярмарок, звелівши синам забрати заступи та роскопати трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврін зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечернёму прузі, а Кайдаш не вертався до дому. Карпо накинув свитку на плечі и пішов на той куток, де жила Мотря Довбишівна. Од учорашнёго дня вона не виходила в ёго з голови.
Довбиш був богатий чоловік; він жив на самому кінці села, там де глибокий яр входив у ліс узьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький довбишів ставочок. Над ставком стояла довбишева хата, вся в черешнях. Од улиці було видно тільки шматок білоі стіни с сінешними дверима. Густі високі соняшники зовсім закривали од улиці вікна й стіни, як густий ліс.
Карпо йшов тихо, скоса поглядаючи на довбишів двір. Перед ним блиснув угол білоі стіни, підперезаний внизу червоною призьбою; зачорніли чорною плямою одчиняні двері з одвірками, помалёваними ясно-синёю фарбою с червоною узькою смужкою навкруги. Довбишова хата була нова, велика, добре вшита с чималими вікнами. Коло вікон висіли вікониці, помалёвані ясно-синёю фарбою, як літне небо.
Карпо став за двором и сперся на ворота. Мотря вийшла с хати з глиняником у руках. Вона збіралась мазати червоною глиною припічок. Другий глиняник з білою глиною стояв коло порога. Тоді була субота.
— Будь здорова, чорноброва! сказав Карпо, не здіймаючи бриля и легенько кивнувши головою.
— Будь здоров, не чорнобривий! обізвалась Мотря.
— А йди сюди, Мотре, щось маю тобі казати.
— Як схочеш, то й сам прийдеш. С чорнявим постояа б, а рудому зась.
