— Та годі вже вам лаятись! гукнув зза тину один чоловік.
— Як же годі! Та це ж ті підтикані задріпані Балаші! Хіба ж ви іх не знаєте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! кричала Мотря: он завязалась, як на великдень, а батько ходить по селу с торбами.
— Брешеш! брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! В тебе й до того розуму та хисту не стане: кричала Мелашка.
— В тебе вже розуму, як в діравому горшку; стільки, як у твоєі свекрухи! кричала Мотря, взявшись за два кілки и висунувшись в лавронів двір.
— Що́ я тобі винна, що ти мене потріпуєш? Лазиш по горищі в ночі та тільки яйця крадеш! крикнула Кайдашиха и кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кілки и оступилась од тину.
— Оддайте міні коня! крикнув Карпо після всего, бо як не оддасьте, то я й сам візьму.
— Ба не візьмеш; оддай попереду кабана та щей доплати, обізвався Лаврін.
— А завіщо я буду тобі платити? Твоі свині скакають в мій город, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпірати хлів, гукав Карпо.
— Ба не оддам! про мене йди в волость позивати, кричав Лаврін.
Карпо стояв блідий, як смерть. В ёго голові трохи шуміла горілка. Він вхопив дрючка, скочив через тин и кинувся до хліва. С хліва в дірку вище дверей виглядала смирна коняка добрими очима. Всі в дворі стояли, та мовчки дивились на Карпа; всі боялись ёго зачіпати, бо знали, що він не спустить, як розлютується. Одна баба Кайдашиха кинулась до хліва и заступила двері.
Карпо вхопив матір за плечі, придавив з усієі сили до хліва и крикнув, як несамовитий:
— Нате іжте мене, або я вас ззім!
Карпо затрусив матірю так, що легенький хлів увесь затрусився. Баба закричала, вирвалась, та навтеки з двору. Карпо погнався за нею з дрючком. Але стара була прудка и так поперла з двору, як мала дівчина. Важкий Карпо в здорових чоботях ніяк не міг догнати матері.
— По спині лупи іі, псявіру! Виколи друючком ій друге око! кричала з двору Мотря.
