валась по двору кругом людей, кругом хат, кругом саду. Собаки стояли коло хат и крутили хвостами, дивлячись на людей. Ім здавалось, що іх от-от покличуть и нацькують ними когось.
— Нащо ви одвязали нашого коня та заперли в свій хлів? крикнула Мотря: не святі ж прийшли з неба та одвязали ёго.
— Одчепись, сатано! хто ёго одвязував? То твоі діти іздили по двору та й упустили ёго, крикнула Кайдашиха.
— То, мамо, баба одвязала коня та й пустили по двору, брехали Мотрині діти зза угла.
— Ні, не баба! то Василь одвязав та іздив, доки не впустив коня, а кінь як задер задні ноги та в наш город, кричав лавронів хлопець.
— Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня, кричала баба Кайдашиха.
— Як? за свого невірного, гнилого кабана та ви взяли вашого коня? репетувала Мотря, піднявши лице вгору.
— То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан, кричала Мелашка зза бабиних плечей.
— Ще й та сука обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, кричала Мотря до Мелашки.
— Сама ти сука, гірше од скаженоі суки! Принеси лиш три карбованці, а ні то піду в волость тебе позивати: обізвалась Мелашка.
— Ще й вона піде в волость! Втри попереду віскривого носа та тоді підеш в волость, кричала Мотря.
— Не лайся, злодюго, бо я тобі в вічи плюну, говорила баба Кайдашиха.
Молодиці підняли гвалт на все село. Іх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всему яру, доходила до діброви. Люде с кутка позбігались и дивились в ворота й через тин. Декотрі сусіди почали вмішуватись, хотіли іх мирити и вговорювали Мотрю.
— Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ви іх не знаєте? кричала Мотря до людей.
— Та це ж ті иродові Довбиші? хіба ж ви іх не знаєте? репетувала баба Кайдашиха: Це ж вона того вовчого заводу с чортячими хвостами.
— И твоя мати така відьма, як и ти! И твоя тітка крала півмітки! и твоі діти злодіі, бо ти іх вчиш красти в нас огірки! кричала Мелашка.