почала роздивлятись на богомольців. Обвела вона очима по східцях раз и нікого знакомого не побачила. Народ снував коло церковних дверей, як бджоли коло вуліка. Коли вона зирк! коло самоі проскурниці сидить молодий чоловік, зовсім такий, як Лаврін. Він сидів до неі боком. Мелашка впізнала Лавронову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс. Але чого він став такий блідий, такий смутний?
— Чи Лаврін, чи ні? думала Мелашка: де ж дівся з лиця ёго румянець? Чого він став такий блідий, як смерть, та нуждений, неначе слабий?
Вечірне сонце світило на високі білі стовпи, на людей, що вештались в промінні, неначе мухи снували и грали проти сонця. Промінь упав на Лавронове лице.
— Це він! сказала сама до себе Мелашка и вхопилась за серце. В неі закрутилась голова; вона крикнула и мало не впала на місці.
— Адже ж ото моя мати! зашепотіла Мелашка, вглядівши свою матір коло товстого білого стовпа. А ондечки и моя свекруха…
На Мелашку неначе хто линув водою з ледом. Вона одхилилась за ворота, и одну хвилю не знала, чи бігти до іх, чи тікати в пекарню. Але Лаврін обернувся до неі лицем. Мелашка глянула на ёго ясні очі, заридала як мала дитина, и як стояла в одній сорочці, так прожогом и кинулась між люде просто до Лаврона.
Лаврін углядів іі и тільки подивився на неі смутними докірливими очима.
Вона прибігла до ёго й заголосила на ввесь цвинтар. Мати й свекруха вгляділи Мелашку и кинулись до неі с плачем. Народ обступив іх кругом.
— Ой Боже мій! нащо ти, дочко, нас мучила! перша почала говорити Мелашчина мати: ти знаєш, якого ти жалю нам наробила?
— Ми думали, що тебе вже й на світі нема, говорив Лаврін: ми тебе оплакали, як помершу.
Мелашка стояла та тільки хлипала, як хлипають малі діти. Вона й слова не могла промовити. И слёзи, й кривда, й радість так здавили іі в грудях, що вона ледві зводила дух.
— Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? спитала Мелашку свекруха плачучи.
