На дворі стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала під липою й згорнула руки. Вона все думала про Лаврона, як він сумує, як плаче за нею, а слёзи лилися з іі очей.
На цвинтарі було тихо, як у хаті. Тополі й липи мліли в теплому повітрі, а Мелашці ніби снився семигорський садок; вище од садка на горі семигорська церква, під церквою ставок: в садок виходить до неі на розмову Лаврін, бере іі за руку.
— Боже мій! прийми мою душу до себе! говорила бідна молодиця: лучче міні каміння носити, ніж таке горе терпіти. Полинула б я через бори, через степи, та хоч би глянула на свого милого. Гріх міні, що я мучу й ёго, й себе!
Над цвинтарем ніби висіла Андреєвська гора з гострим верхом, а на самому вершечку стреміла Андреєвська церква и ніби висіла на ясному темносинёму небі, що блищало на заході. Мелашка задивилась на гору, на церкву; ій здалося, що тонкі, с самих стовпів, бокові бані на церкві заворушились, що сама церква почала колихатись на гострому версі гори. На неі напав страх. Ій здалося, що церква от-от покотиться з гори, впаде на цвинтар, на неі, и що спід престола, з джерела полиється вода й потопить ввесь Поділ, Киів, потопить Семигори и ввесь світ. Вона глянула ще раз вгору, и ій здалося що хрести на церкві дріжать и коливаються, що дріжить уся гора, от-от впаде на неі. В неі по голові й по тілу ніби забігали комашки и вона прожогом побігла с цвинтаря до хати.
Проскурниця посадила Мелашку вечеряти, вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, іі сон не брав. А журба та туга давила іі коло серця, як важка гора. Тільки що вона заснула, аж ій сниться, що вона йде з Лавроном зеленим бієвським гаєм, йде по пояс в траві та в квітках, а далі вийшла на шлях и пішла з ним між двома стінами зеленого жита, прийшла до млина и сіла з ним над Росею на каміні, обняла ёго й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврін пливе, тоне серед річки. Бистра вода несе ёго серединою. Лаврін то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає на неі. Вона хоче кинутись у воду, ратувати ёго, а іі ноги приросли до каміня, пустили в камінь коріння. Іі руки простяглися й стали зеленими вербовими гільками; волосся на голові стало листям. А вода клекоче булькотить та все несе Лаврона далі на гостре каміння, де вода реве та стогне, як весною. Мелашка хотіла закричати и тільки зашуміла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвін сумно
