А згадавши він ще знову
На дурноту свого брата;
То гордо став, розсьміяв ся…
„Утїкать від сребра, злата?”…
Як він так гордивсь, — сьміяв ся,
Що за диво з ним враз сталось?
Твар поблїдла у небоги,
Щось в нїм строго обізвалось…
Що за голос се є чути?…
Гірше грому, гірше смерти!
Чи сумлїнє се говорить?
Тай почав він наслухати…
Ти найнїкчемнїйший з усїх!
(Так щось єму рекло строго)
Ти гордиш ся своїм дїлом?…
Ти наймізернїйший з всього!
Твій брат сто раз лучше зробив
Що втїк від сребра тай злата!....
Чи ти знаєш які гордим
Вічнї втворяють ся врата?!
Ти полюбив сребро, злато, —
Ти полюбив славолюбство?…
О, ти гордосте нїкчемна;
Найгірше в світї плюгавство!…
Голос гримів так ще довго,
А наш сребро — злато — любець
