звісно, свого не захопив із Харкова. Такий клопіт! На равті буде „увесь Берлін“. Найзнаменитіші представники Німеччини і їхні вельмишановні жінки. Такий клопіт — не захопити з дому свого фрака! Ото ще… Та ми не можемо чекати. Залишається 15 хвилин, щоб доїхати. Отже відкладаю щоденника…“
11
Заля Філярмонії на Бернбургерштрасе що й казати — заля на ять. Фойє, ресторани, буфети… Публіка безнастанними допливами заливає залю, а потім і їх. І в гомоні, святочно піднесеному гомоні, зливаються руська й німецька мови. Ба навіть українська, бо нею розмовляємо не тільки ми з тов. Шевченком, а й група он тих товаришів (робітники? учителі? еміґранти з Західньої України?), один із них ласкаво проводить нас до залі, а в одного веселого піонера, що аґітує цілу групу червоних галстуків на вечір у трудовій радянській школі і весело підморгує мені, я дістаю програму. Це великий аркуш паперу, на якому настукано чітким „Ундервудом“:
|
„Поточного року |
