Шановний читачу! Ви розумієте мої почуття без слів? Прекрасно. Значить, я можу просто сказати:
— І на тому „призводителька“ закрила збори…
Так, але я побачив нарешті ту дівчину, пам'ятаєте — з такими тихими, з такими печальними очима? — дівчину, що стояла на воротях і що не йшла мені ні з пам'яті, ні з серця…
Вона стояла аж ген у тому кінці залі і дивилася… в наш бік. Дивилася в наш бік, ніяких сумнівів. Навіть шукала когось очима. Чи треба ж говорити, що я…
— Альо! — взяв мене за руку товариш Макс. — Он стоїть моя дочка, Елі. Ми підемо додому разом, неправда? Елі, зачекай хвилину. Ходім. — І він повів мене через залю до тієї дівчини…
— Елі, це товариш із радянського краю. З України.
Ми потиснули одне одному руки. Вона посміхнулася мені як знайомому і запитала:
— Як же вам сподобалося? Звичайно, у вас краще уміють робити…
— Ні, що ви! У нас багато гірше, — сказав я зовсім щиро. — У нас, поперше, нудніше. Насамперед заморять довгими доповідями, а потім, годині о дванадцятій чи навіть о першій, почнуть довжелезний концерт. І співають там оперові актриси про те, як
…дрожит сирень
в пылающей руке…
Вона засміялася. Але я бачив, що вона не повірила мені. Вона так і подумала, що я жартую…
Ми йшли вечірніми вулицями. Берлін приховує тоді свою важку, казенну виправку. На його могутніх колінах танцюють і сміються рожеві балерини й жовті кокотки. І золотий коньяк падає електричними краплями
