— Що ви? Не ображайте! Там теж є що продати! — гордо закінчує конферансьє, і всі папаші, і всі мамаші, і всі молоді чоловіки, і медхен відсипають дотепному конферансьє та веселій „співачці“ заслуговану порцію оплесків.
По тому встають і починають танцювати фокстрот.
І так — щовечора, щоночі, раз-у-раз… Оце і є Berlin bei Nacht[1].
9
Читач уже здогадується, що вдень ми зворушливо зустрілися з Петером Кошем. Він приніс мені уніформу. За час розлуки він ще дужче поблід, позеленів, а вуса йому ще дужче поруділи. Та, не зважаючи на це, ми пішли з ним оглядати музеї, Вільгельмів Schloss[2], цейхгавз тощо.
— Ось тобі ціла історія німецького імперіялізму, — говорив Петер, тикаючи пальцем на кожну річ, коли ми оглядали цейхгавз.
Проте замок, де кожний стілець, кожне крісло перев'язано вірьовочкою, щоб не сідали, нагадав мені трупарню дорогих речей — золота, міді, бронзи, діямантів, срібла, гобеленів, шухлядок, тарілок, хрестів, коронок. У тронній залі — білій мармуровій — це вражіння посилюють іще постаті Вільгельмів та Фрідріхів Вільгельмів, починаючи від „нульового“ аж до четвертого…
Вільгельм.
Фрідріх-Вільгельм…
Вільгельм II.
