є ще й така зручна річ, як телефон на кожному столику, а біля телефону — табличка з нумером.
Ви сідаєте до столика і просите подати вам чашку кави. Раптом чуєте:
— Др-р-р-р… (Телефон!).
Здіймаєте рурку.
— Галло!
— Як ся маєте? — питає вас ніжний голосок.
— Та нічого, так собі, — відповідаєте ви досить розгублено. — А в чому річ? Це звідки говорять?
— Ха-ха! Озирніться на столик нумер (такий то).
Ви озираєтесь, а звідти просто на вас одверто стріляють очі, а губи лопочуть у рурку:
— Вам нудно самому? Безперечно, нудно! Я вас розумію. Каву краще пити вдвох, і коли ви дозволите, то я складу вам товариство на цей вечір…
Отямившись, ви швиденько кладете рурку і „рвете когті“ з цього веселого паласу, доки вона не встигла і справді підійти до вашого столика й защебетати до вас, як ваша давня знайома…
Ви пробиваєтесь до виходу, а позад вас офіцерський баритон бере трагічне соло:
Двє гітари за стєной
Жалобно занилі…
С дєтства памятний напєв,
Мілий, ето ти лі ?..
Трах! Брязь! Бух — барабан. Але вам треба так ізвідци „дряпануть“, щоб не наткнутись на офіціянта, що несе вам каву…
Баритон у косоворотці патетично й переконано виводить;
|
Всє ми любім кабачок, |
