цьому, що я забув, хто не мав і де була епідемія, а де її не було, а суть у тому, що тоді мені страшенно хотілося побачити Гамбург і Альтону — ось через те й згадалося. А тепер ось я тут — їду трамваєм з Гамбурга в Альтону. Вони злилися так, що, власне, ніякої ріжниці і ніякої межі немає. Але професор Громашевський тепер у Дніпропетровському — директор Бактеріологічного інституту, а його катедру Одеський інститут знехтував, і мені шкода, що вже ніколи студенти Одеського медінституту не почують лекцій нашого учителя. Ніколи… Шкодую, що в останній день таки пішов до зоологічного саду. Надивився на ту погань, що є на світі (малпи, гадюки, тхори), аж одворотно стало і різні порівнання в голову полізли…“
7
Нарешті знову Берлін, пансіон фрау Краєнбрінг, лукаві привітання Маріхен і заклопотані валізи товариша Шевченка, що вилетіли мені назустріч.
— Шановний… — почав я свою радісну промову.
Але наш театральний професор безжалісно мене перейняв.
— Не маю часу,— сказав він. — Бувайте здорові! Їду на Відень! У Берліні вже не маю нічого до роботи. Здається, не лишилось ні одного театрального куточка, де б я не був. Бувайте здорові!
— А марки? — скрикнув я.
— Не турбуйтесь, вони цілі! Гадаєте, що я витратив їх на театри? Ви наївний, як дитя.
Він стиснув мені руку і просто з третього поверху стрибнув у авто, що стояло біля парадних. До поїзда йому залишалося чотири з половиною хвилини, а ще три з половиною хвилини тому він дивився якийсь
