трюхлий живіт будинку, старі, скрипучі сходи, темні, жахливо загадкові.
Ви йдете майже навпомацки. І з-за кожного рогу, з кожного вікна, з кожної дірки дверей висовується назустріч вам, мов хитливий зуб із поганого рота, на свіжу поживу, мов вовче око з барлогу, бліда, фалшиво наелектризована постать…
Це — жінки.
В чому річ?
— Камарад! Камарад, куди поспішаєш? Іди до мене! Дві марки!
— Які дві марки? За віщо дві марки?
— Диви! Приставляється… Трах-та-ра-рах! Іди! Проходь, ти! Трах-та-ра-рах!
І от… уже й зникла вся загадковість. Це — квартали чорної проституції. Тоді ви помічаєте, як із блідої вітрини перукарні випливає і суне на вас грубий, одвертай симбол „веселого“ життя цих провулочків: колосальна коробка з гумовими виробами, що ними вдячна наука вщасливила мешканців та одвідувачів цього старого люєтичного світу. Тоді ви не можете не помітити й того, як ці голодні „богині кохання“ немудро хитрують і нехитро примудровуються, щоб „спокусити“ „клієнта“. Не можете не помітити, бо ж це „мистецтво“ складає базу їхнього „щасливого“ життя у цій „щасливій“ Німецькій республіці…
І, нарешті, — напливом, — новий кадр, останній симбол, що вінчає своєю монументальністю „порядок“ буття цих кварталів: два спокійні, велично неприступні поліцаї! Вони випливають із за рогу Шульґанґу, проходять Радемахерґанґ, Куґельсорт, Корнтреґерґанґ, Великий Трапмґанґ і всі інші провулки, всі свої володіння… Ніхто не сміє тут пустувати чи шурубурити.
