білим промінням прожекторів здається кованою із щирого срібла. А на майдані, перед ратушею і геть далеко понад берегом Ельби, з камінних мисок на масивних підмурках палахкотить червоно жовте полум'я.
Фантастика!
Розкіш!!!
Ах…
Але що це за один шурхнув у юрбі повз вітрину — в благенькому капелюші, але без пальта? Синя, продрана на ліктях сорочка на випуск. Витерті на колінях штани. Гостро зведені плечі… Чому він не зупиняється біля ялинок, не купує своїм дітям різдвяних подарунків? Куди він бреде, поблискуючи голодними хоробливими очима?
Це — просто гамбурзький пролетар. Може, він був учасник недавнього страйку, може, за що інше його вигнали з порту чи з заводу. Хіба не однаково? Факт той, що він голодний і плентається додому зовсім не в різдвяному настрої. Heiligabend[1] йому, можна сказати, не світить…
Ідем слідом за ним. Переходимо мости через темні канали, де між камінними громадами будинків заснули баржі.
І ось ми потрапляємо нарешті в глухі суточки, у вузли та закапелки, в прокляті нори, де можуть плазувати лише кроти та черви. Але ці нори звуться кварталами старого Гамбурґу. Це і є той самий Альт-Гамбурґ, де будинки нагадують коробочки од сірників, накладені одна на одну, коробочки з рясними рямами вікон, з дірками у стінах, звідки стирчать угору, в
- ↑ Святвечір
