…І знову ця безпритульна білизна! В плямах, як папірці з-під скупої їжі робітника.
Заводи. Заводи. Гори шлаку. Безкінечна панорама темних мурів і диму. Маленькі робітничі будинки поміж ними.
Ессен-Альтенессен. Серце Рурщини. „Brennende Ruhr“, що в романі Карла Грюнберґа. Дощані бараки, сторчові парканчики й білизна на них… Тонкою швайкою вколовся в сиве небо шпиль собору. Готико! До чого ти тепер? Всі надїї, всі сподівання і всі прокляття нині на землі, а не в небі…
На стінках скрізь палахкотять плякати — червоне серце, цебто пелюсток чирви. Однаково. Це просто рекляма кави…
Гельсенкірхен. Особливо могутня концентрація вугілля, вогню, залізних риштовань.
Ванне-Айкель…
Як часто станції! І все рейки, рейки та червоні труни вагонів, вантажені чорним золотом.
Поля. Зеленіють смуги. Чорніє рілля. Пропливли два стоги. Не молочені? Ліски. Левади. Земля — суглинок.
Мюнстер. Словом — Вестфалія, де все життя в вугіллі…
Зовсім увечері ми проїхали Бремен. Тут розлучився я з своїм, супутником, дуже симпатичним чолов'ягою, монтером, що заробляє на своїй висококваліфікованій роботі 220 марок на місяць і скаржиться, що „жити, друже мій, дуже тяжко! Працюєш до нестями, а що маєш?“
— А як же некваліфікованому робітникові?
