ної Вероніки, Замковий майдан, Болкереву вулицю і чорну постать курфюрста Йоганна-Вільгельма, як чари романтики, не зважаючи на мої щирі вусппівсько-реалістичні переконання, могли б ударити мені в голову і в ніс шановному читачеві. Цілком усвідомлюючи всі можливі од цього наслідки, я утримався і утримуюсь не лише од Вероніки, але й від „червоної Зефхен“, і від Амалії, що, знехтувавши жагу свого шістнадцятилітнього кузена Гайнріха, віддалася була за купця Фрідлендера… і від решти привабливих, але небезпечних постатей…
Друга небезпека — вже не ідейного порядку, а особистого. Я просто не хочу підіймати пера, блискуче використаного від мого друга Л. Первомайського у „Романтичних зустрічах“, де в нього танцюють і шкварчать не лише примуси, а ще й критики, засмажувані на сковородах за їхні свідомі, несвідомі й позасвідомі гріхи та провини проти мого друга Л. Первомайського. Убійче перо скептика-сатирика-„надсмєшника“ плюс романтичний плащ і приспів „тра ла-ла-ла, тра-ла-ла-ла-ла“, як і пісню про невиплакану сльозу із книги „Ле-гран“, — цілий цей дуже вдячний арсенал мій друг не лише вдало використав ради інтересів української літератури, але й не менш удало потім відкинув — також в інтересах української пролетарської літератури.
А тому, щоб не пасти задніх та не переспівувати ще раз, порадимо читачеві прекрасні „Романтичні зустрічі“ Л. Первомайського і зарані умовимось, що надалі не будемо повертатись до Гайне, навіть коли нас дивуватимуть дивні квартали старого Гамбурґу.
Туди і мчить наш поїзд, залишивши Дюсельдорф, обгорнутий димом тяжкої індустрії і похмурий від
