лактити, що висять своїми гостряками просто в засніжене та непривітне небо.
Я увійшов у середину собору. Дві грубезні німкені саме замітали підлогу, а поважний, череватий клерк, у червоному балахоні та в чорному циліндрі, припадав коло них, безпардонно пускаючи бісики. Обидві убиральниці святого дому відповідали на його зальоти тихим та стриманим, але безперечно прихильним смішком. Поодинокі одвідувачі блукали поміж кольонами. Молода жінка молилася перед скульптурою Ісуса, Марії та Марії Магдаліни. Робітники на високих рештованнях длубалися коло якоїсь роботи. У вікна, замальовані барвистими малюнками, цідився скнарий день. Було холодно, порожньо і нудно. Така гнітюча велич і така абсолютна порожнеча, що страшно стає від неї. Коли б не хвацький циліндер на клерковій голові, то був би не побачив мандрівник жадних Sehenswürdigkeiten у тому соборі, крім давно відомих Sehenswürdigkeiten…
В такому сумирному настрої мандрівник обнюхав усі куточки цього дивного витвору нікому невідомих робітничих м'язів, усі шпилі й барельєфи, чудові постаті, сходи й дзвіниці, усі заломи й витівки, що коштували життя тим багатьом тисячам невідомих, що їхнє життя ні тоді, ні ще й тепер у цій країні нічого не коштує.
В такому сумирному настрої він одійшов од собору й пішов оглядати музей, що зветься Wallraf-Richarz-Museum. І тут на нього справила досить уїдливе вражіння стара кöльнська малярська школа XV–XVI сторіч, а саме — своєю безглуздою, смішно карикатурною скривавленістю христових ран, що з них на кожній картині янголи цідять у свої чаші кров, і тая кров
