тан командує „ab!“, салдати спускають рушниці і справа розв'язуєтся на гаразд.
Та річ не в самій цій дурничці і навіть не в Шубертовій музиці, хоч вона і сподобалась нам. А річ у сільських дівчатах та парубках з граблями й косами на зеленому сільському тлі. Хор дівчат та парубків, фарбисті національні вбрання, справжні, не конструктивні, сльози розлуки і такі самі справжні радощі зустрічі, увесь цей побутовий примітивізм, „щирець“ минулого життя, ідеалізований і далекий від гіркої дійсности… ах, стара Німеччино! Навіщо до цього наївного спектаклю дирекція доточила ще й одноактний модерний балет? Якщо й він мав нагадати мандрівникові Україну, то це не вийшло. Одверто кажучи, у нас коні танцюють краще…
А проте модерна цивілізація Заходу, відбита на вибагливих порнографічних листівках, настигає людину й тут, у старовинному місті під бароканськими дашками. Аґенти одвертої розпусти заходять до старовинної корчми, де стомлений мандрівнику хмарах уїдливого диму з поганих німецьких цигар, гріє душу шматком гав'ядини та традиційним кухлем пива після опери „Вірний салдат“. Це низька темна корчма з грубими сволоками, з довгими, не покритими столами, що стоять попід стінами, обшитими дебелою жовтою дошкою. На покуті, де монументом за важким столом — господар, висять на шнурівочках стара гітара, глиняна машкара та опудало малпи з кухлем до пива. Все покуття завішане, крім того, старими атестатами, світлинами почесних бюрґерів, патентами, склеротичним годинником та штучними оленячими рогами.
Куток старого світу, затишний, як волосате вухо корчмаря. Суворий стиль, стара німецька доброчинність
