Тут увійшло троє хлопчаків, що на їхніх обличчях, ковнірцях і краватках було написано: „Нічого схожого, які ми хлопчаки? Ми вже дорослі“. Випили пива й почали грати на більярді. Кілька парубків, видать, шандавські „серцеїди“, мовчки сидять за столом. П'ють і „споглядають“. Кельнерша дивиться на одного красеня, що допіру увійшов, і дивиться зовсім не байдуже. Особливо ласкаво вона бере його пальто, подає йому пиво й цигарети. Він сидить десять хвилин і раптом платить і зникає. Кельнерша дивиться йому вслід із глибоким жалем, сумно, а потім сідає до столу, починає розлупувати ножем горіхи і смаковито їх пожирати…
Хлопчаки заграли партію в більярд і приступають до автомата, що висить на стіні. Вони кидають монету в дірочку, крутять коліщатко з дротяною мережкою і з кулькою всередині, спускають пружинку й чекають наслідків. Автомат висипає їм їхній виграш, що складається з програшів попередніх аматорів від цього мистецтва. Або ж і їхні монети „застряють“.
В кімнаті вже нікого немає, крім корчмаря, типового німецького бюрґера — з волом і з пузом, та кельнерші — білої, дебелої німкені, що прибрала тепер доброчинного вигляду. Корчмар зливає пиво з недопитих кухлів в окремий кухоль і ставляє його під застойку. Певне, для якоїсь „утилізації“.
Ще за кілька хвилин до корчми привалює чоловіка з п'ятнадцять поважних бюрґерів з жінками. Всі вітаються з корчмарем та з його фрау і йдуть до окремої кімнати.
Це — почесні гості. Питимуть пиво.
І так це все нудно та одноманітно, що…
Ну й побут…
