туляться по схилах над дорогою, сумують вивіски: „Кімнати“, „Обіди“, „Спокій“.
Уже місто лишилось далеко — внизу, в улоговині. Тоді я звертаю на стежку, що круто пнеться на гору, в сосновий ліс. Нога сковзається по мокрих дерев'яних сходах. Але глибока тиша і пах сосни всмоктують у себе людину.
Я підіймаюсь вище й вище, аж доки не губляться останні звуки на подвір'ях саксонців.
Тоді на горі — тиша й самотність. І „сосни гудуть“… Ніде правди діти, — гудуть, як у Миколи Хвильового. До того ще й півень закукурікав десь унизу. І закукурікав він зовсім по-українському („темна наша батьківщина“)…
А сніг падає легкою мережкою. Падає з неба на сосни. Потім із сосен падає. Кволий, легенький сніжок. Падає і розтає. І півень кукурікає. І така далека та людина, той півнів господар. Одірвана од цілого світу. І нічого вона не знає, що робиться, наприклад…
Тут я післав руку до кишені і витяг жмуток паперів, що про них був давно забув, ще як виїздив із Харкова.
Розгорнув.
Матеріяли останньої вусппівської товариської зустрічі.
Далекий у ту мить від літературних суперечок, я з насолодою пригадав ті останні вусппівські збори, що на них ми говорили про Франка, а потім товариші розважались експромтами. Я прочитав і весело, на всю гору, зареготався над експромтом Антона Шмигельського:
|
кида ВУСПП |
