недавно „покрив“ нашого брата, вусппівця, використавши для цього свою лекцію в одному київському клубі. Таким чином робітники охорони народнього здоров'я також знають тепер, слава богу, що то за штучка ВУСПП, і взагалі, дякуючи шановному лекторові, мають цілком правильне й безстороннє уявлення про складні процеси розвитку нашої літератури… О, шановний лекторе! — зриваються з моїх уст слова подяки й хвали.
Наша розмова на цю болючу тему (про сучасну критику) так зворушує паровоз, що він раптом стогне й рушає в далеку путь, залишивши на пероні похмуру й скептичну постать у синім торішнім кепі і в окулярах на серйозному носі.
Я роздумую ще кілька хвилин над станом сучасної критики, пригадую собі, як один із харківських критиків з цілковито „марксистською“ рішучістю „покрив“ був у „Культурі й Побуті“ відому п'єсу російського пролетарського драматурга В. Кіршона „Рельсы гудят“, і мені стає невесело. Він назвав її бездарною, порожньою, непотрібною. Він так упився силою своєї „аргументації“, він так радів, що „закопав“ і „закапав“ пролетарського драматурга Кіршона, що коли довідався потім, що в Москві рейки гудуть уже півтора два місяці при переповнених залях, що там справжній ентузіязм охоплює робітників на виставах цієї п'єси, то… Навіщо говорити?.. Як після цього мусив був почувати себе критик? Ми думаємо, що критик мусив був почувати себе погано. Погано…
Проте, ми так і не довідалися, як же почував себе В. Державін…
Такі й подібні до цього думки гнітили мене деякий час, аж поки я не підвів голову. Тут я побачив, що
