— Нічого дивного! Я мушу жити, то я — аґент. Але я б хотів жити краще, то я лаю уряд, бо він поганий уряд. Нарешті, коли вже з мене аґент, то я мушу хвалити свій товар, бо то мені на користь. Я швидше його продам. А щоб хвалити, то найкраще самому повірити в те, що товар справді корисний. Так я й роблю.
„Цей уміє торгувати“, — подумав я, коли ми прощались.
Увечері я одвідав дрезденську оперу, одну з найкращих німецьких опер. Слухав у „Чарівній флейті“ (Zauberflöte) музику Моцарта. А другого дня виїхав із Дрездена.
З
На Прагу. Через Шандау.
Гори.
Ліс.
Потяг залізним червячком підлазить до станції. Ви їдете на Прагу, але в Шандау робите зупинку на кілька годин, бо вам хочеться полазити по горах, подивитись на це маленьке місто, що все складається з сам их готелів, ресторанів, крамниць.
Влітку тут буржуазія відпочиває. Тоді в лісах, на горах Саксонії, живуть шпарким життям численні буфети, а готелі Шандау ледве вигримують навантагу.
А зараз — холодно. Пустеля. Падає сніг. Одинокий катерок перевозить через ріку — в місто. Ріка темна, порожня й байдужа. Готелі стоять замкнені. Лише де не-де в низьких ресторанчиках цокають об стіл важкі кухлі та хлопчаки пробують щастя на апаратах — грають на гроші.
Я підіймаюсь пустельною дорогою — вгору і вгору. Іноді назустріч промчить мотоциклет. На будинках, що
